АДВОКАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "СИЛА ПРАВА"

АДВОКАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "СИЛА ПРАВА" Дана сторінка створена задля налагодженння комунікац?

04/08/2026

У разі оспорювання або невизнання речових прав замовника на майно, що перебуває в процесі створення, останній має право на захист шляхом пред’явлення позову про визнання за ним його майнових прав на все таке майно в цілому (об'єкт архітектури) або його частину та витребування своєї власності (майнових прав) з незаконного володіння іншої особи (статті 388, 392 ЦК України).

Натомість спосіб захисту прав шляхом визнання договору про відчуження спірного нерухомого майна (ланцюга правочинів) недійсним не лише є неефективним, а й може призвести до непропорційного і безпідставного втручання у права третьої особи (останнього володільця).

Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду.

У цій справі спір стосувався захисту речових прав товариства з обмеженою відповідальністю – замовника будівництва на нежитлове приміщення, розташоване в торговельному центрі, закінченому будівництвом, але не прийнятому в експлуатацію.

Замовник будівництва звернувся до суду з ресцисорним позовом (про визнання договорів купівлі-продажу спірного приміщення недійсними), вважаючи неправомірними дії обслуговуючого кооперативу, який на підставі згодом скасованих документів набув статусу замовника будівництва, вчинив дії для прийняття об’єкта в експлуатацію, оформив за собою право власності на торговельний центр і продав окремі приміщення, зокрема спірне, третім особам.

Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено, втім апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову, вказавши на неефективність обраного позивачем способу захисту.

Переглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду передусім звернула увагу, що відповідно до законодавства замовник будівництва, якому належить право користування земельною ділянкою, до моменту державної реєстрації права власності на закінчений будівництвом та прийнятий в експлуатацію об’єкт є власником матеріалів, використаних у процесі будівництва, і носієм майнових прав на майбутній об’єкт нерухомості.

Після завершення будівництва та прийняття об’єкта в експлуатацію ці майнові права трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виникнення права власності на новостворене нерухоме майно обумовлене не статусом суб’єктів, дотичних до створення нової речі, а дотриманням ними послідовного юридичного складу, визначеного статтями 331, 415, 876 ЦК України. За відсутності договірної передачі майнових прав іншим особам (наприклад, інвесторам), первинним власником результату будівництва є замовник, який має речове право на земельну ділянку та повноваження на здійснення будівництва.

Правовий статус суб’єктів правовідносин (зокрема, замовника, забудовника чи інвестора) не є вирішальним критерієм для обрання належного способу захисту порушеного права. Ключовим чинником для застосування відповідного інструментарію захисту є підстави виникнення майнових прав, що ґрунтуються на факті створення нової речі (ст. 331 ЦК України). У разі якщо відповідний суб’єкт забезпечив дотримання встановленого законом порядку спорудження об’єкта та (або) зберіг за собою обсяг майнових прав на нього, він є первісним набувачем права власності щодо такого майна.

Якщо речові права замовника на майно, що перебуває у процесі створення, оспорюються або не визнаються, останній має право на захист шляхом пред’явлення позову про визнання за ним його майнових прав на все таке майно в цілому (об’єкт архітектури) або його частину та витребування своєї власності (майнових прав) з незаконного володіння іншої особи (статті 388, 392 ЦК України).

Такий підхід дозволяє суду не лише відновити правове становище первісного власника, а й надати належну оцінку поведінці набувача, забезпечуючи справедливий баланс між інтересами сторін і пропорційність втручання у право власності.

Натомість спосіб захисту прав шляхом визнання договору про відчуження спірного нерухомого майна (ланцюга правочинів) недійсним не лише є неефективним, а й може призвести до непропорційного і безпідставного втручання у права третьої особи (останнього володільця). Задоволення подібних вимог без застосування механізму віндикації фактично нівелює принцип правової визначеності та захисту легітимних очікувань добросовісного набувача.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду змінила постанову апеляційного суду, виклавши її мотивувальну частину в редакції своєї постанови, а в іншій частині – залишила без змін.

Постанова ВП ВС від 23 липня 2026 року у справі № 727/6125/23 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/138533609.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

29/07/2026

Виплати, які отримує член сім’ї як грошове забезпечення військовослужбовця, зниклого безвісти, за своєю правовою природою залишаються особистою власністю останнього. Оскільки аліменти у частці від заробітку мають обчислюватися виключно з фактичного доходу боржника, зазначена державна допомога не може бути базою для нарахування аліментних зобов’язань боржника.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

У справі, що переглядалася, спір виник у зв’язку з оскарженням стягувачкою дій державного виконавця, який при обчисленні заборгованості за аліментами не включив до сукупного доходу боржника (батька) грошове забезпечення його старшого сина-військовослужбовця, зниклого безвісти, яке батько фактично отримував від військової частини.

Суд першої інстанції скаргу задовольнив частково, зобов’язавши виконавця здійснити перерахунок аліментів з урахуванням цих виплат. Проте апеляційний суд це рішення скасував, роз’яснивши, що кошти, отримані батьком від військової частини як забезпечення зниклого безвісти сина, є особистою власністю військовослужбовця, а не доходом боржника, з якого мають утримуватися аліменти на молодшу дитину.

КЦС ВС залишив постанову апеляційного суду без змін і зробив такі правові висновки.

Відповідно до частин 1, 3, 4, 6, 8 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження» порядок стягнення аліментів визначається законом. Виконавець стягує з боржника аліменти в розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого СК України.

Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому СК України.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 195 СК України заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном.

Відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у редакції, яка була чинною на час визнання сина сторін безвісно відсутнім, за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або безвісно відсутніми, зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років і норм грошового забезпечення. Сім’ям зазначених військовослужбовців щомісячно виплачується грошове забезпечення, в тому числі додаткові та інші види грошового забезпечення, у порядку та в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Отже, грошове забезпечення безвісно відсутніх військовослужбовців може виплачуватися, зокрема: батькам військовослужбовця; військовослужбовцям з дня звільнення захоплених у полон або заручниками; включатися до складу спадщини.

КЦС ВС зазначив, що грошове забезпечення, за загальним правилом, виплачується за рахунок асигнувань військової частини саме військовослужбовцю, який проходить військову службу. Той факт, що держава виплачує ці кошти членам сім’ї безвісно відсутнього захисника, не змінює правової природи цих коштів як власності самого військовослужбовця.

Отже, грошова допомога членам сімей зниклих безвісти захисників не є тим видом доходу, який підлягає врахуванню під час розрахунку аліментних зобов’язань. Такі виплати є спеціальною соціальною гарантією підтримки родини військового і не входять до переліку доходів, з яких за законом проводиться утримання коштів на іншу дитину.

Постанова КЦС ВС від 22 липня 2026 року у справі № 211/3391/20 (провадження № 61-7452св26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/138464486.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

20/07/2026

Друзі! До вашої уваги пропонуємо першу частину огляду правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо цивільно-правових аспектів поділу спільної сумісної власності подружжя та захисту майнових прав, який охоплює рішення, внесені до ЄДРСР з 2022 року до січня 2026 року:https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KCS_podil_vlasn_Ichast.pdf

Основну увагу зосереджено на критеріях розмежування особистої приватної та спільної сумісної власності, зокрема на спростуванні презумпції спільності майна в разі його придбання за особисті кошти одного з подружжя, а також на правовому статусі земельних ділянок та приватизованого житла. В огляді проаналізовано підходи Верховного Суду до поділу новоствореного, реконструйованого і поліпшеного нерухомого майна, об’єктів незавершеного будівництва та майнових прав.

Окремий розділ видання присвячено особливостям поділу неподільних речей (зокрема транспортних засобів) і захисту прав співвласників у разі відчуження майна без їхньої згоди, у тому числі шляхом виплати грошової компенсації. Висвітлено правові позиції щодо специфіки поділу активів у бізнесі, як-от внесення спільного майна до статутного капіталу товариств, а також впливу обраного подружжям за кордоном режиму роздільності майна на статус нерухомості в Україні.

Значну увагу приділено питанням відступу від засади рівності часток подружжя, зокрема за умов проживання з одним із батьків дитини з особливими потребами або ухилення іншого з подружжя від утримання дітей чи приховання майна. Процесуальні аспекти огляду зосереджені на розподілі тягаря доказування та непохитності презумпції спільності майна за відсутності документального підтвердження джерел його придбання.

Огляд формує цілісне уявлення про сучасну судову практику у справах про поділ майна подружжя і слугує орієнтиром для забезпечення однакового, послідовного й передбачуваного правозастосування в цій категорії спорів.

25/06/2026

Пільга зі сплати судового збору, передбачена для учасників бойових дій, поширюється на таких осіб незалежно від того, є вони позивачами чи відповідачами у справі. Покладення обов'язку зі сплати судового збору на учасника бойових дій лише з підстави його процесуального статусу відповідача є неправильним застосуванням п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, забезпечуючи єдність судової практики.

У справі, що переглядалася, товариство, що здійснює управління та обслуговування багатоквартирного будинку, звернулося до суду з позовом до споживача житлово-комунальних послуг про стягнення заборгованості за надані послуги, інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Суд першої інстанції позов задовольнив.

Відповідач, який має статус учасника бойових дій, подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. У скарзі він просив звільнити його від сплати судового збору, посилаючись на пільги, гарантовані йому законом.

Апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання відповідача про звільнення його від сплати судового збору та повернув скаргу після того, як заявник не усунув недоліків апеляційної скарги щодо сплати судового збору. Суд мотивував це тим, що справа про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги не стосується захисту прав учасника бойових дій, а сам заявник є відповідачем, а не позивачем, і самостійно за захистом своїх прав до суду не звертався.

ОП КЦС ВС скасувала ухвалу апеляційного суду та направила справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зробивши такі правові висновки.

За змістом п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України – у справах, пов’язаних з порушенням їхніх прав.

Законодавець, формулюючи в п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» правову норму – правило поведінки для суду, використав розмежування статусу учасників справи, не вказавши в ній слово «позивач», як в інших нормах цього Закону. Саме таким чином визначається прийом законодавчої техніки з метою з’ясування дійсного змісту сформульованої правової норми.

За загальним правилом, якщо правова норма надає якесь право або гарантію особам приватного права, зміст такої норми повинен тлумачитись або буквально, або розширено, проте не може тлумачитися звужено. Правозастосовний орган не може шляхом звуженого тлумачення зменшувати обсяг наданих законодавцем прав або гарантій.

У ст. 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що особи, на яких поширюється дія цього нормативного акта, отримують безоплатну правову допомогу щодо питань, пов’язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов’язаних з розглядом таких питань.

ОП КЦС ВС зазначила, що системне тлумачення п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» у поєднанні зі ст. 22 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» свідчить про те, що законодавець не пов’язує сплату / звільнення від сплати судового збору учасників бойових дій у разі захисту ними питань, пов’язаних з їх соціальним захистом, з тим, мають вони статус позивача чи відповідача у справі.

З урахуванням наведеного ОП КЦС ВС виснувала, що апеляційний суд, визнаючи апеляційну скаргу відповідача неподаною з підстави несплати ним судового збору на рішення суду, яким з нього, як з учасника бойових дій, стягнуто заборгованість з оплати житлово-комунальних послуг, оскільки він є відповідачем, а не позивачем у справі, допустив звужене тлумачення п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», що є неправильним.

Постанова ОП КЦС ВС від 22 червня 2026 року у справі № 752/3051/25 (провадження № 61-12120сво25) - https://reyestr.court.gov.ua/Review/137690556

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

23/06/2026

Неможливість встановити офіційну реєстрацію відповідача через державні бази даних не дозволяє суду повертати позов. Суд повинен відкрити провадження у справі за останньою відомою адресою відповідача, забезпечивши його повідомлення через вебпортал судової влади.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

У справі, що переглядалася, позивачка звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу, вказавши останню відому адресу проживання чоловіка. Звертала увагу на те, що з 2018 року вона не спілкується з чоловіком, а отримати офіційну довідку про його реєстрацію вона не може через законодавчі обмеження щодо захисту персональних даних.

Суд першої інстанції повернув позовну заяву позивачці, оскільки вона не надала доказів місцезнаходження майна відповідача або його останнього зареєстрованого місця проживання для підтвердження підсудності. Апеляційний суд погодився з висновком районного суду, мотивуючи це тим, що обов’язок надання таких доказів покладено на учасників справи, а їх відсутність ставить під сумнів питання підсудності.

КЦС ВС скасував судові рішення судів попередніх інстанцій і направив справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, зробивши такі правові висновки.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також гарантувати сторонам право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (див. DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи) (ч. 9 ст. 28 ЦПК України).

Суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру (ч. 8 ст. 185 ЦПК України).

За відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п’яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому ст. 185 цього Кодексу. Якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому ч. 8 цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи – відповідача (ч. 1 ст. 185 ЦПК України).

Якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України (ч. 10 ст. 185 ЦПК України).

Отже, КЦС ВС наголосив, що процесуальний закон передбачає лише два шляхи, якщо адреса відповідача не знайдена: або передати справу до іншого суду (якщо відома інша адреса), або відкрити провадження, якщо місце проживання встановити неможливо. Повернення позову через те, що реєстри не містять інформації про місце реєстрації відповідача, є порушенням закону.

Суд касаційної інстанції роз’яснив імперативний порядок: згідно з ч. 10 ст. 187 ЦПК України, якщо офіційна інформація з реєстрів не дає змоги встановити місце реєстрації особи, суд зобов’язаний вирішити питання про відкриття провадження, а не повертати позов. У такому разі закон передбачає чіткий механізм – виклик відповідача здійснюється через оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України.

КЦС ВС також наголосив, що для тлумачення процесуальних норм є притаманною засада розумності, а право на суд не може бути обмежене вимогами, які позивач об’єктивно не здатний виконати. Покладання на громадянина обов’язку надавати докази, до яких він не має доступу через законодавство про захист персональних даних, призводить до безвихідної ситуації та порушує ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Постанова КЦС Суду від 20 травня 2026 року у справі № 199/15273/25 (провадження № 61-4965св26) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/136946129.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

05/06/2026

За загальним правилом, договори оренди землі, підписані до 1 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх державної реєстрації, якщо інший порядок набрання ними чинності не передбачений самими договорами. Державна реєстрація речового права не підміняє державну реєстрацію самого договору, а також не створює правові наслідки, пов’язані з державною реєстрацією договору.

Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду, підтвердивши свою усталену практику.

У цій справі фермерське господарство звернулося з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (замінено на Калинопільську селищну раду Черкаської області) про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі.

Справу суди розглядали неодноразово.

Після повернення Верховним Судом справи на новий розгляд суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили у зв’язку з тим, що договір оренди землі не був зареєстрований у встановленому законом порядку, а отже він не набрав чинності, і в позивача не виникло право оренди земельної ділянки.

Перед Великою Палатою Верховного Суду у цій справі постало питання, чи набуває орендар прав та обов’язків за договором оренди землі, який був підписаний, але не зареєстрований у встановленому порядку до 1 січня 2013 року, однак після цієї дати було здійснено державну реєстрацію речового права оренди.

Переглядаючи оскаржувані судові рішення, Велика Палата Верховного Суду підтвердила сформовані раніше правові висновки щодо значення державної реєстрації договору оренди землі, підписаного до 1 січня 2013 року, та моменту набрання таким договором чинності, зазначивши, що договори оренди землі, підписані до 1 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх державної реєстрації, якщо інший порядок набрання ними чинності не передбачений самими договорами. Лише після державної реєстрації договору сторони можуть реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки за договором.

З 1 січня 2013 року було запроваджено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, однак проведення державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі, підписаного до цієї дати, не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі).

У цій справі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що договір оренди землі не набрав чинності та не створив юридичних наслідків, оскільки державна реєстрація договору, з якою сторони пов'язали його чинність згідно з умовами договору, здійснена не була.

Щодо доводів касаційної скарги про неможливість здійснення орендарем реєстрації договору Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що, усвідомлюючи утруднення чи неможливість проведення державної реєстрації договору оренди землі, з якою пов’язане набрання договором чинності, сторони мали право узгодити інший порядок набрання ним чинності. Втім, матеріали справи не містять доказів на підтвердження реалізації орендарем такого права.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду в цій справі залишила касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій – без змін.

Постанова ВП ВС від 6 травня 2026 року у справі № 925/632/19 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/136978487.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

16/04/2026

Особа, яка раніше уклала договір про пайову участь та повністю сплатила внески, має право оспорювати наступний договір кооперативу щодо того ж об'єкта. Повторне відчуження майна без розірвання попереднього договору є підставою для визнання другого правочину недійсним, оскільки кооператив не мав права укладати договір щодо вже зарезервованого та оплаченого об'єкта.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.

У справі, що переглядалася, встановлено, що позивачка уклала з обслуговуючим кооперативом договір про сплату пайових внесків на квартиру та повністю оплатила її вартість. Проте згодом кооператив, не розриваючи цього договору з першим інвестором, уклав аналогічний договір щодо цієї самої квартири з відповідачем.

Після того як право власності відповідача було скасовано наказом Міністерства юстиції України, а позивачка зареєструвала право власності на своє ім’я, відповідач ініціював інший судовий спір про витребування спірної квартири в позивачки. У зв’язку з цим позивачка звернулася до суду із цим позовом і просила визнати недійсним договір, укладений між кооперативом та відповідачем.

Суди позов задовольнили, посилаючись на те, що позивачка – перший інвестор, чий договір є дійсним, а вартість об’єкта інвестиції повністю сплачена. Кооператив не мав права розпоряджатися вже зарезервованим та оплаченим майном без розірвання угоди з першим вкладником.

КЦС ВС погодився з висновками судів і зробив такі правові висновки.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд зазначив, що оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передане їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала в певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

З огляду на викладене КЦС ВС виснував, що оскільки майнові права на спірний об’єкт нерухомості вже належали позивачці на підставі оплаченого договору, кооператив не мав права укладати договір з відповідачем про пайову участь щодо зарезервованого та оплаченого позивачкою об’єкта будівництва. Укладення такого договору без розірвання попереднього є порушенням вимог ст. 203 ЦК України та підставою для визнання його недійсним як способу захисту прав позивачки.

КЦС ВС визнав правильним висновок апеляційного суду про те, що наявність на розгляді іншої справи, у межах якої відповідач просить скасувати наказ Мін’юсту та витребувати спірну квартиру в позивачки, є беззаперечним доказом оспорювання та невизнання її прав. Відповідно, такий паралельний судовий спір підтверджує, що оспорюваний договір безпосередньо порушує законні права та охоронювані законом інтереси позивачки як першого інвестора.

За результатами розгляду Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій – без змін.

Постанова КЦС ВС від 18 березня 2026 року у справі № 522/16671/22 (провадження № 61-10608св25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/135082781.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

27/03/2026

Якщо під час розгляду справи про встановлення земельного сервітуту існує ризик відчуження ділянки, накладення арешту на земельну ділянку, щодо якої позивач просить встановити такий сервітут, є співмірним і адекватним заходом забезпечення позову в межах наявного спору.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, забезпечуючи єдність судової практики.

У справі, що переглядалася, правовідносини стосувалися вирішення земельного спору між власниками сусідніх земельних ділянок щодо встановлення земельного сервітуту.

Під час розгляду справи позивачі подали заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, щодо якої порушується питання про встановлення земельного сервітуту.

Суди попередніх інстанцій частково задовольнили заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку, щоб зупинити її подальший можливий перепродаж.

Справа була передана на розгляд ОП КЦС ВС для вирішення питання, чи є допустимим арешт земельної ділянки у спорі про встановлення сервітуту, враховуючи, що за законом (ст. 101 ЗК України) сервітут має зберігатися навіть у разі зміни власника.

ОП КЦС ВС дійшла висновку, що за наявності достатньо обґрунтованого припущення можливості відчуження під час розгляду справи про встановлення земельного сервітуту земельної ділянки, щодо якої заявлені вимоги про встановлення сервітуту, накладення арешту на таку земельну ділянку є співмірним і адекватним заходом забезпечення позову у межах існуючого спору. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин.

ОП КЦС ВС урахувала, що згідно з ч. 1 ст. 101 ЗК України дія земельного сервітуту зберігається в разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.

Водночас ОП КЦС ВС зауважила, що зазначені положення урегульовують випадки, коли перехід права власності на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, відбувся після набрання законної сили судовим рішенням про встановлення такого сервітуту. Натомість відчуження майна безпосередньо під час розгляду справи може призвести до відмови в задоволенні позову через неналежний суб’єктний склад, що суперечить завданням цивільного судочинства.

Вжиті в цій справі судом першої інстанції заходи забезпечення позову спрямовані на запобігання недобросовісній поведінці відповідача під час розгляду спору, недопущення з його боку дій, які можуть істотно ускладнити чи унеможливити в майбутньому вирішення спору та виконання ймовірного рішення суду. Разом із тим відповідач не позбавлений права володіння та користування спірним майном.

ОП КЦС ВС звернула увагу, що учасники справи не позбавлені можливості користуватися своїми правами, передбаченими статтями 154 (зустрічне забезпечення), 156 (заміна заходів забезпечення позову), 158 (скасування заходів забезпечення), 159 (відшкодування збитків) ЦПК України. Зокрема, ч. 1 ст. 159 ЦПК України передбачено право осіб, чиї права або охоронювані законом інтереси порушені внаслідок вжиття заходів забезпечення позову, на відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, за рахунок особи, за заявою якої такі заходи забезпечення позову вживалися.

Постанова ОП КЦС ВС від 2 березня 2026 року у справі № 369/14735/24 (провадження № 61-7983сво25) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/134647610.

Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.

Address

вУлица За Рудкою, 33, офіс 608
Ternopil
46003

Opening Hours

Monday 09:00 - 17:00
Tuesday 09:00 - 17:00
Wednesday 09:00 - 17:00
Thursday 09:00 - 17:00
Friday 09:00 - 17:00

Telephone

+380979732706

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when АДВОКАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "СИЛА ПРАВА" posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Contact The Practice

Send a message to АДВОКАТСЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ "СИЛА ПРАВА":

Shortcuts

Share

Category