15/04/2022
Ілюзія відсутності вини при закритті кримінального провадження у зв’язку із закінченням строків давності.
Сплив строків давності притягнення до відповідальності є давно відомою та поширеною у законодавстві більшості країн світу правовою конструкцією, що бере свій початок ще з часів римського права. Основна мета існування цього строку влучно, на наш погляд, описана словами адвоката Джозефа Генда: інститут спливу строку виражає юридично «загальну істину […], що час є великим цілителем, що після більш-менш тривалого періоду завжди настає момент, коли у суспільних відносинах минуле вже не можна поставити під сумнів, і навіть якщо воно було протиправним, краще почати все з чистого аркуша»1.
Відповідні положення щодо закриття кримінального провадження через сплив строків давності притягнення до кримінальної відповідальності передбачені, звичайно ж, і в національному законодавстві. Так, п. 1 ч. 2 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) передбачає, що «кримінальне провадження закривається судом у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності з підстави, передбаченої пунктом 3-1 частини першої цієї статті», а такою підставою є «закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності».
Нам цікаво, чи має встановлюватися вина особи під час закриття кримінального провадження з цієї підстави та чи повинна особа вважатися винною у такому разі, а також як це співвідноситься з преюдиційністю таких ухвал для судів під час розгляду адміністративних, цивільних, господарських справ?
Хто може бути звільненим
Відповідь на питання щодо необхідності встановлення вини, на наш погляд, криється в самій термінології, яку використовує законодавець.
Як випливає з ч. 1 ст. 44 Кримінального кодексу України (далі – ККУ), звільненню від кримінальної відповідальності підлягає лише «особа, яка вчинила кримінальне правопорушення». Схожі формулювання містяться і в ч. 1 ст. 49 ККУ, яка передбачає, що «особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки…».
У ч. 1 ст. 2 чинного ККУ передбачено, що «підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення…». Кримінальним правопорушенням є «…суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення» (ч. 1 ст. 11 ККУ). Тобто лише винне діяння буде вважатися кримінальним правопорушенням. Ключовим для нас тут є формулювання «винне діяння», яке відсилає до визначення вини (ст. 23 ККУ) – «психічного ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності».
Отже, ми розуміємо, що звільнятися від кримінальної відповідальності може лише особа, яка є винною у вчиненні кримінального правопорушення. З цих мотивів, власне, цю підставу звільнення від кримінальної відповідальності в теорії і вважають нереабілітуючою.
Закриття провадження без визнання вини – ілюзія
На практиці довгий час національні суди, закриваючи кримінальне провадження через сплив строків давності, встановлювали вину особи у вчиненні кримінального правопорушення чи принаймні вимагали визнання особою вини, виконуючи вказівки ще Пленуму Верховного Суду України, викладені в Постанові від 23.12.2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», який вказав, що «при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) … повинен переконатися …, що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні…».
Однак Верховний Суд сформував іншу практику в цьому питанні. Так, у Постанові від 26.03.2020 р. у справі № 730/67/16-к Верховний Суд зазначив, що «визнання винуватості є правом, а не обов`язком підозрюваного, обвинуваченого, а отже невизнання вказаними особами своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення за наявності їхньої згоди на звільнення від кримінальної відповідальності не може бути перешкодою в реалізації ними свого права на таке звільнення та правовою підставою для відмови судом у задоволенні заявленого клопотання. Передбачений законом (ст. 49 КК України) інститут звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності не пов`язує таке звільнення із визнанням ними своєї винуватості у вчиненні злочину».
Більше того, у Постанові у справі № 455/229/17 від 11.11.2020 р. Верховний Суд навіть зазначив, що дотримання умов, передбачених ст. 49 ККУ, є безумовною й обов’язковою для суду підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності, навіть якщо особа свою вину не визнає:
«Більше того, твердження апеляційного суду про неможливість застосувати звільнення від кримінальної відповідальності у зв`язку зі спливом строків давності через те, що обвинувачена не визнала своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення також не ґрунтується на вимогах закону.
Дотримання умов, передбачених частинами 1 – 3 ст. 49 КК України є безумовною й обов`язковою підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Вимоги цієї статті не передбачають обов`язкове визнання вини особою, котра подала клопотання про звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України».
З одного боку, Верховний Суд допускає, що особа може не визнавати себе винною для цілей звільнення від відповідальності. Оскільки кримінального переслідування особи у випадку звільнення все одно не буде, то позиція Верховного суду виглядає доцільною з практичної точки зору. Навіщо витрачати час на встановлення вини, якщо наслідки для особи від цього не змінюються? Але такий практичний підхід не враховує два аспекти.
Перший аспект пов’язаний із загальними положеннями ККУ та КПК України, які передбачають, що звільнити від кримінальної відповідальності з цієї підстави можливо лише особу, яка вчинила злочин, тобто є винною.
У випадку, якщо особа добровільно визнає свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, то звільнення з цієї підстави не викликає запитань. А от якщо особа не визнає своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення, але при цьому не заперечує проти закриття провадження, то закриття провадження за таких обставин по суті є «ілюзією», яку створює суд такій особі.
КПК України прямо дійсно не передбачено обов’язку суду при закритті провадження встановлювати вину особи, однак це випливає із самої суті інституту звільнення особи від кримінальної відповідальності: звільняється лише особа, яка вчинила кримінальне правопорушення.
Ч. 3 ст. 285, ч. 2 ст. 286, п. 8 ч. 1 ст. 287 КПК України передбачено, що суд зобов’язаний з’ясувати лише, чи не заперечує підозрюваний чи обвинувачений, щодо якого передбачене звільнення від кримінальної відповідальності, проти закриття кримінального провадження з цієї підстави. Однак законодавство не зобов’язує суд і роз’яснювати наслідки такого закриття, зокрема, що особа вважатиметься винною у вчиненні кримінального правопорушення, від кримінальної відповідальності за яке її звільняють, незалежно від того, визнає вона свою вину чи ні.
При цьому, якщо підозрюваний, обвинувачений заперечує проти закриття кримінального провадження з цієї підстави, то закриття не допускається, а кримінальне провадження продовжується в загальному порядку, тобто досудове розслідування та судове провадження проводяться в повному обсязі в загальному порядку (ч. 8 ст. 284, ч. 3 ст. 285 КПК України). По суті ж, заперечуючи визнання своєї вини, особа заперечує закриття провадження з цієї підстави.
Коли мають місце такі випадки (невизнання особою вини у вчиненні кримінального провадження, але водночас згода на закриття кримінального провадження з підстави закінчення строку давності) кримінальне провадження, на наш погляд, має або ж продовжуватися в загальному порядку для встановлення вини особи та, відповідно, її виправдання чи засудження вироком, або ж закриватися з підстави не встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Наразі КПК України передбачає можливість закриття провадження через не встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, у разі спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Саме такий механізм має застосовуватись, якщо особа не визнає своєї винуватості.
Лише такий підхід, на наш погляд, відповідає презумпції невинуватості особи – вину особи може бути встановлено лише обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ч. 1 ст. 17 КПК України та ч. 2 ст. 2 ККУ), оскільки за існуючої наразі практики виходить, що фактично вина особи встановлюється не вироком суду, а в ухвалах про звільнення від кримінальної відповідальності, та й ще відбувається маніпуляція, коли в таких ухвалах зазначається, що особа не визнає своєї вини.
Правові наслідки закриття провадження
Другий аспект розглядуваного підходу Верховного Суду щодо відсутності необхідності встановлювати вину особи під час закриття кримінального провадження через сплив строку давності яскраво проявляється у подальших правових наслідках такого закриття, наприклад, при оскарженні податкових повідомлень-рішень в адміністративних справах. Ч. 6 ст. 78 КАСУ передбачає, що «…ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності … є обов’язковими для адміністративного суду,… лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою».
Крім того, КАСУ ще й передбачає, що встановлені ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість письмових, речових чи електронних доказів можуть бути підставою для перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами (п. 2 ч. 2 ст. 361 КАСУ).
Аналогічні положення передбачені і в ЦПК України (ч. 6 ст. 82, п. 2 ч. 2 ст. 423). І лише в ГПК України преюдиційним для господарського суду може бути тільки обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні (ч. 6 ст. 75). Водночас передбачено, що така ухвала може бути підставою для перегляду рішень за нововиявленими обставинами (п. 2 ч. 2 ст. 320 ГПК України).
Зі змісту цих положень слідує, що в ухвалі про закриття кримінального провадження і звільнення від кримінальної відповідальності мають бути встановлені та перевірені судом питання, чи мали місце дії (бездіяльність), тобто чи вчинене кримінальне правопорушення та чи винна особа у його вчиненні.
Виникає питання щодо преюдиційності таких ухвал. Якщо обставини вчинення кримінального правопорушення та вина особи у його вчиненні судом при закритті провадження та звільненні від кримінальної відповідальності не встановлюються, то про яку обов’язковість для суду йдеться? Провадження закривається з формальних підстав спливу строків давності та згоди особи на закриття, яка себе навіть винною може не визнавати.
Такий підхід суперечить положенням ч. 5 ст. 17 КПК України, яка передбачає, що «поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, має відповідати поводженню з невинуватою особою»?
При цьому у більшості випадків закриття провадження здійснюється відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК України у підготовчому судовому засіданні, призначеному, насамперед, для вирішення питань підготовки справи до судового розгляду, а відтак – без всебічного, повного та неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, без виклику та допиту свідків, без дослідження та оцінки письмових чи речових доказів на предмет їх належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв’язку. У таких ухвалах зазвичай навіть не описуються обставини, а лише констатується судом, у вчиненні якого кримінального провадження особа обвинувачується.
Відповідно, якщо суд при закритті кримінального провадження не встановлює у загальному порядку наявність складу кримінального правопорушення та вину особи у його вчиненні, як ухвали можуть враховуватися судами при розгляді адміністративних, цивільних справ і підтверджувати, «чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою»? На наш погляд, слід виключити такі ухвали в КАСУ, ЦПК України, ГПК України з переліку таких, що звільняють від доказування, та з підстав перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами.
Внаслідок закриття кримінального провадження в існуючому правовому полі особа може отримати цивільний позов від осіб, які постраждали від кримінального правопорушення, а така ухвала суду може бути використана як доказ наявності вини у завданні шкоди.
Реальність такого розвитку подій підтверджується досвідом інших країн. У цьому аспекті слід звернути увагу на рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Агапов проти Росії» від 06.10.2020 р. У цій справі контролюючими органами була проведена податкова перевірка компанії, за результатами чого донараховано податкове зобов’язання та штрафи. Рішенням суду підтверджено правомірність донарахувань, через що компанія збанкрутувала.
Паралельно з цим щодо директора були розпочаті слідчі дії за ухилення від сплати податків. Слідчий встановив, що акт перевірки контролюючого органу підтверджував, що директор ухилився від сплати податків компанією, однак виніс постанову, якою відмовив у відкритті кримінальної справи через сплив строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Контролюючий орган подав цивільний позов до директора для стягнення збитків, завданих бюджету ухиленням від сплати податків.
У рішенні ЄСПЛ вказав, що слідчий відмовився розпочинати кримінальне провадження проти директора в ухиленні від сплати податків через сплив строків давності. Відповідно, директор ніколи не був судимий чи засуджений за цей злочин судом. Незважаючи на це, цивільні суди при вирішенні справ про стягнення збитків з директора задовольнили позов, виходячи з того, що він «вчинив незаконні дії з протиправною метою ухилитися від сплати податків». Факт відсутності виправдання директора у кримінальній справі була для судів автоматичною і достатньою підставою для стягнення збитків.
ЄСПЛ зазначив, що використання цивільними судами таких формулювань у рішеннях відображало їхню думку про те, що кримінальний злочин було вчинено і що винним у ньому був директор, незважаючи на те, що він не був засудженим за цей злочин і не мав можливості захиститися у кримінальному провадженні. На думку ЄСПЛ, такі формулювання цивільних судів не узгоджувалися з відмовою держави від кримінального переслідування директора та призвели до визнання його винним у вчиненні злочину.
ЄСПЛ також окремо відмітив, що аргумент уряду про те, що заявник не оскаржував постанову слідчого про відмову у відкритті кримінального провадження є неважливим («irrelevant»), адже законодавство не передбачало, що відсутність оскарження такої постанови може вважатися доказом вини особи чи підставою для її цивільної відповідальності. З огляду на це ЄСПЛ встановив порушення державою презумпції невинуватості директора та права власності, у зв’язку з чим присудив директору 688 євро матеріальної та 7 800 євро моральної шкоди.
Наведений приклад демонструє ризик настання негативних наслідків для особи, щодо якої справу було закрито, як реальність. Але – і це є більш важливим в аспекті розглядуваної статті – також це свідчить, що настання таких наслідків ЄСПЛ визнає таким, що суперечить принципу презумпції невинуватості.
Звертаємо Вашу увагу на те, що наведений вище коментар не є консультацією і пропонується з інформаційною метою. В конкретних ситуаціях рекомендується отримання повної фахової консультації.
Примітки:
1Цитата адвоката Джозефа Генда в оригіналі: “a common truth […], that is, that time is the great healer, that after a more or less extensive period there always comes a point when, in the relationships of society, the past can no longer be called in question and even if it was wrongful it is better to wipe the slate clean”. Джерело за посиланням.
З повагою,
Консалтингова компанія для юридичного та економічного супроводження, а також забезпечення безпеки бізнесу.
