24/08/2026
Яким він був, український і російськомовний Харків 1980 років? Як сприймали в ньому українську мову, де збиралися люди на підтримку соборної України та що писали у самвидавах?
Про це спілчанин із Харкова, радіожурналіст Роман КРИВКО, який після повномасштабного вторгнення більш як півроку тимчасово проживав в Івано-Франківську, спілкувався з громадською діячкою минулих десятиліть, дружиною політв'язня Ігоря Кравціва, Марією Луговенко.
Ось його розповідь та світлини.
Вісімдесятитрирічна Марія Михайлівна Луговенко – одна з тих, хто наближав нашу Незалежність ще з 1970 років. Співпрацювала з такими організаціями, як «Спадщина», «Просвіта», Спілка письменників, Народний рух України.
Нині вона плете маскувальні сітки. Каже, що усвідомила українську ідентичність завдяки колишньому чоловікові. Коли з ним познайомилася в 1965 році, Ігор Кравців був російськомовною людиною.
«Через пів року мене запитав: «Хто ти за національністю?».
– Українка.
– А чого ти говориш російською?».
У тому, що стосується українськості, Марія Михайлівна називає себе вихованкою колишнього чоловіка, але додає, що завжди відчувала приналежність своєму народові. Попереду були багаторічні відвідини Ігоря Кравціва в таборах, а в 1977 році подружжя оселилося в Харкові.
Розмовляла в місті винятково українською. Були випадки, коли, почувши українську, відмовляли у продажу продуктів на ринку. Могли обізвати бандерівкою: «Був приклад, коли під час здачі звітів у податковій до мене підійшов чоловік, ледь не за грудки схопив і сказав: «Гаварі па рускі!», – пригадує пані Марія.
«Зараз дуже приємно, коли вулицею йде молодь і говорить українською, – міркує пані Марія, – ситуація змінилася».
«Документація в колишньому союзі була російською і заповнення документів українською не сприймалося й не приймалося», – згадує моя співрозмовниця. – Коли працювала в кооперативі за часів перебудови, оформлення документів у банках було неможливим. Також не приймалися квитанції на передплату літератури, заповнені українською».
1988 року Марія Михайлівна збирала документи на надання державного статусу українській мові. Через кілька днів заввідділу держпідприємства, де вона працювала інженером, оголосив про скорочення її посади. Згодом знайти роботу, спілкуючись із працедавцями українською, було проблематично.
Зустріч для інтерв'ю пані Марія Луговенко призначила у центрі міста на вулиці Сумській біля будинку, де в 1990-ті розташовувався харківський осередок Народного руху, а Марія Михайлівна перебувала в ревізійній комісії цього громадсько-політичного об'єднання.
Ця будівля зазнала руйнувань внаслідок російського влучання, але досить швидко була відновлена й виглядає, як нова. Судячи з інформації на дверях, тепер тут фінансова установа. Нижче напис російською сповіщає, що приміщення зачинене.
«Тут був не лише Рух, – розповідає Марія Михайлівна, – а й молодіжні патріотичні організації. Я опікувалася коштами осередку Руху, але про них смішно говорити, бо в цілому коштів організація не мала».
За словами моєї співрозмовниці, навколо Руху гуртувалися люди незаможні: «Збиралися копійки. Кошти були потрібні на друк літератури та поїздки. Загалом Народний рух України не мав реєстрації членів. Хто хотів – той і йшов, – говорить пані Марія, – були й районні осередки по Харкову, а тут розміщувалася крайова організація і вважалася громадським об'єднанням, яке, до речі, довго не реєстрували: десь 2 – 3 роки. Я й до сьогодні вважаюся ревізором, бо ліквідацію не оголошували».
Наступною локацією для розмови Марія Луговенко обрала Харківську обласну організацію Національної спілки письменників України. «Саме вона була ініціатором створення Руху, – говорить Марія Михайлівна. – 1989 року тут проходили й відповідні організаційні заходи за участі керівника Спілки Радія Полонського».
«Відчуття загнивання тоді відчувалося в повітрі. Після оголошення перебудови тільки-но відчули вітер змін – відбувся сплеск громадської активності, – згадує Марія Луговенко. – У 1989 році мітинг переходив у мітинг в різних місцях Харкова: і стадіон, і іподром. Виходили проти компартії, тоталітарних утисків, надання державного статусу українській мові».
Нині у свої 83 роки плетіння маскувальних сіток Марія Михайлівна називає потребою й обов'язком робити щось корисне: «Я всього двічі на тиждень ходжу. Це обов'язок кожного громадянина України – щось робити у міру своїх можливостей, бо інакше не переможемо».
Чорно-білі фото Юрія Нестриженка.
Яким він був, український і російськомовний Харків 1980 років? Як сприймали в ньому українську мову, де збиралися люди на підтримку соборної України та що писали у самвидавах?
Про це спілчанин із Харкова, радіожурналіст Роман КРИВКО, який після повномасштабного вторгнення більш як півроку тимчасово проживав в Івано-Франківську, спілкувався з громадською діячкою минулих десятиліть, дружиною політв'язня Ігоря Кравціва, Марією Луговенко.
Ось його розповідь та світлини.
Вісімдесятитрирічна Марія Михайлівна Луговенко – одна з тих, хто наближав нашу Незалежність ще з 1970 років. Співпрацювала з такими організаціями, як «Спадщина», «Просвіта», Спілка письменників, Народний рух України.
Нині вона плете маскувальні сітки. Каже, що усвідомила українську ідентичність завдяки колишньому чоловікові. Коли з ним познайомилася в 1965 році, Ігор Кравців був російськомовною людиною.
«Через пів року мене запитав: «Хто ти за національністю?».
– Українка.
– А чого ти говориш російською?».
У тому, що стосується українськості, Марія Михайлівна називає себе вихованкою колишнього чоловіка, але додає, що завжди відчувала приналежність своєму народові. Попереду були багаторічні відвідини Ігоря Кравціва в таборах, а в 1977 році подружжя оселилося в Харкові.
Розмовляла в місті винятково українською. Були випадки, коли, почувши українську, відмовляли у продажу продуктів на ринку. Могли обізвати бандерівкою: «Був приклад, коли під час здачі звітів у податковій до мене підійшов чоловік, ледь не за грудки схопив і сказав: «Гаварі па рускі!», – пригадує пані Марія.
«Зараз дуже приємно, коли вулицею йде молодь і говорить українською, – міркує пані Марія, – ситуація змінилася».
«Документація в колишньому союзі була російською і заповнення документів українською не сприймалося й не приймалося», – згадує моя співрозмовниця. – Коли працювала в кооперативі за часів перебудови, оформлення документів у банках було неможливим. Також не приймалися квитанції на передплату літератури, заповнені українською».
1988 року Марія Михайлівна збирала документи на надання державного статусу українській мові. Через кілька днів заввідділу держпідприємства, де вона працювала інженером, оголосив про скорочення її посади. Згодом знайти роботу, спілкуючись із працедавцями українською, було проблематично.
Зустріч для інтерв'ю пані Марія Луговенко призначила у центрі міста на вулиці Сумській біля будинку, де в 1990-ті розташовувався харківський осередок Народного руху, а Марія Михайлівна перебувала в ревізійній комісії цього громадсько-політичного об'єднання.
Ця будівля зазнала руйнувань внаслідок російського влучання, але досить швидко була відновлена й виглядає, як нова. Судячи з інформації на дверях, тепер тут фінансова установа. Нижче напис російською сповіщає, що приміщення зачинене.
«Тут був не лише Рух, – розповідає Марія Михайлівна, – а й молодіжні патріотичні організації. Я опікувалася коштами осередку Руху, але про них смішно говорити, бо в цілому коштів організація не мала».
За словами моєї співрозмовниці, навколо Руху гуртувалися люди незаможні: «Збиралися копійки. Кошти були потрібні на друк літератури та поїздки. Загалом Народний рух України не мав реєстрації членів. Хто хотів – той і йшов, – говорить пані Марія, – були й районні осередки по Харкову, а тут розміщувалася крайова організація і вважалася громадським об'єднанням, яке, до речі, довго не реєстрували: десь 2 – 3 роки. Я й до сьогодні вважаюся ревізором, бо ліквідацію не оголошували».
Наступною локацією для розмови Марія Луговенко обрала Харківську обласну організацію Національної спілки письменників України. «Саме вона була ініціатором створення Руху, – говорить Марія Михайлівна. – 1989 року тут проходили й відповідні організаційні заходи за участі керівника Спілки Радія Полонського».
«Відчуття загнивання тоді відчувалося в повітрі. Після оголошення перебудови тільки-но відчули вітер змін – відбувся сплеск громадської активності, – згадує Марія Луговенко. – У 1989 році мітинг переходив у мітинг в різних місцях Харкова: і стадіон, і іподром. Виходили проти компартії, тоталітарних утисків, надання державного статусу українській мові».
Нині у свої 83 роки плетіння маскувальних сіток Марія Михайлівна називає потребою й обов'язком робити щось корисне: «Я всього двічі на тиждень ходжу. Це обов'язок кожного громадянина України – щось робити у міру своїх можливостей, бо інакше не переможемо».
Чорно-білі фото Юрія Нестриженка.
Яким він був, український і російськомовний Харків 1980 років? Як сприймали в ньому українську мову, де збиралися люди на підтримку соборної України та що писали у самвидавах?
Про це спілчанин із Харкова, радіожурналіст Роман КРИВКО, який після повномасштабного вторгнення більш як півроку тимчасово проживав в Івано-Франківську, спілкувався з громадською діячкою минулих десятиліть, дружиною політв'язня Ігоря Кравціва, Марією Луговенко.
Ось його розповідь та світлини.
Вісімдесятитрирічна Марія Михайлівна Луговенко – одна з тих, хто наближав нашу Незалежність ще з 1970 років. Співпрацювала з такими організаціями, як «Спадщина», «Просвіта», Спілка письменників, Народний рух України.
Нині вона плете маскувальні сітки. Каже, що усвідомила українську ідентичність завдяки колишньому чоловікові. Коли з ним познайомилася в 1965 році, Ігор Кравців був російськомовною людиною.
«Через пів року мене запитав: «Хто ти за національністю?».
– Українка.
– А чого ти говориш російською?».
У тому, що стосується українськості, Марія Михайлівна називає себе вихованкою колишнього чоловіка, але додає, що завжди відчувала приналежність своєму народові. Попереду були багаторічні відвідини Ігоря Кравціва в таборах, а в 1977 році подружжя оселилося в Харкові.
Розмовляла в місті винятково українською. Були випадки, коли, почувши українську, відмовляли у продажу продуктів на ринку. Могли обізвати бандерівкою: «Був приклад, коли під час здачі звітів у податковій до мене підійшов чоловік, ледь не за грудки схопив і сказав: «Гаварі па рускі!», – пригадує пані Марія.
«Зараз дуже приємно, коли вулицею йде молодь і говорить українською, – міркує пані Марія, – ситуація змінилася».
«Документація в колишньому союзі була російською і заповнення документів українською не сприймалося й не приймалося», – згадує моя співрозмовниця. – Коли працювала в кооперативі за часів перебудови, оформлення документів у банках було неможливим. Також не приймалися квитанції на передплату літератури, заповнені українською».
1988 року Марія Михайлівна збирала документи на надання державного статусу українській мові. Через кілька днів заввідділу держпідприємства, де вона працювала інженером, оголосив про скорочення її посади. Згодом знайти роботу, спілкуючись із працедавцями українською, було проблематично.
Зустріч для інтерв'ю пані Марія Луговенко призначила у центрі міста на вулиці Сумській біля будинку, де в 1990-ті розташовувався харківський осередок Народного руху, а Марія Михайлівна перебувала в ревізійній комісії цього громадсько-політичного об'єднання.
Ця будівля зазнала руйнувань внаслідок російського влучання, але досить швидко була відновлена й виглядає, як нова. Судячи з інформації на дверях, тепер тут фінансова установа. Нижче напис російською сповіщає, що приміщення зачинене.
«Тут був не лише Рух, – розповідає Марія Михайлівна, – а й молодіжні патріотичні організації. Я опікувалася коштами осередку Руху, але про них смішно говорити, бо в цілому коштів організація не мала».
За словами моєї співрозмовниці, навколо Руху гуртувалися люди незаможні: «Збиралися копійки. Кошти були потрібні на друк літератури та поїздки. Загалом Народний рух України не мав реєстрації членів. Хто хотів – той і йшов, – говорить пані Марія, – були й районні осередки по Харкову, а тут розміщувалася крайова організація і вважалася громадським об'єднанням, яке, до речі, довго не реєстрували: десь 2 – 3 роки. Я й до сьогодні вважаюся ревізором, бо ліквідацію не оголошували».
Наступною локацією для розмови Марія Луговенко обрала Харківську обласну організацію Національної спілки письменників України. «Саме вона була ініціатором створення Руху, – говорить Марія Михайлівна. – 1989 року тут проходили й відповідні організаційні заходи за участі керівника Спілки Радія Полонського».
«Відчуття загнивання тоді відчувалося в повітрі. Після оголошення перебудови тільки-но відчули вітер змін – відбувся сплеск громадської активності, – згадує Марія Луговенко. – У 1989 році мітинг переходив у мітинг в різних місцях Харкова: і стадіон, і іподром. Виходили проти компартії, тоталітарних утисків, надання державного статусу українській мові».
Нині у свої 83 роки плетіння маскувальних сіток Марія Михайлівна називає потребою й обов'язком робити щось корисне: «Я всього двічі на тиждень ходжу. Це обов'язок кожного громадянина України – щось робити у міру своїх можливостей, бо інакше не переможемо».
Чорно-білі фото Юрія Нестриженка.
