Юридична фірма "Lighthouse"

26/03/2025

Щодо достатності підстав для позбавлення батьківських прав | ADVOKAT POST | СУДОВА ПРАКТИКА

13/01/2025

🔥🔥Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 № 911/952/22 (12-79гс23):
📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/123282018
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Банасько О. О.
✅При прийнятті рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки, суд вправі відповідно до ч. 10 ст. 238 ГПК України, ч.ч. 10, 11 ст. 265 ЦПК України зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення суду. Передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) охоплюються положенням ч. 10 ст. 238 ГПК України, ч.ч. 10, 11 ст. 265 ЦПК України

✔️Щодо зазначення в рішенні про нарахування відсотків до моменту виконання рішення і охоплення частиною десятою статті 238 ГПК України, частинами десятою, одинадцятою статті 265 ЦПК України вимоги про стягнення 3 % річних
99. Позивачі 1, 2, 3 у пред`явленому до суду позові, з-поміж іншого, просили здійснювати нарахування заявлених ними до стягнення 3 % річних до моменту виконання рішення суду.
100. Відповідач заперечує щодо можливості нарахування 3 % річних до
моменту виконання рішення суду та зазначає, що приписи частини десятої
статті 238 ГПК України не містять положень щодо можливості здійснювати нарахування 3 % річних до моменту виконання рішення суду.
101. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, визнавши правомірними вимоги позивача в цій частині, ухвалив здійснювати нарахування 3 % річних відповідно до частини десятої
статті 238 ГПК України до моменту виконання рішення.
102. Велика Палата Верховного Суду вважає правомірним зазначення судом першої інстанції в рішенні про нарахування 3 % річних до моменту виконання рішення суду, з огляду на таке.
103. Відповідно до статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
104. Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства визначено обов`язковість судового рішення.
105. За статтею 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, ? і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
106. Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист, яка охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012).
107. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначає, що для цілей
статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від
04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) виконання рішення, ухваленого
будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (див. mutatis mutandis рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", рішення від 20 липня 2004 року у справі "Шмалько проти України").
108. Юридичною гарантією виконання рішення суду слугує впровадження ефективних та дієвих засобів впливу на забезпечення реалізованості рішення суду, яка є одним із наслідків набрання ним законної сили.
109. З 01 січня 2019 року в господарському / цивільному процесуальних кодексах введено в дію механізм нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду, розкритийу положеннях частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України, якими визначено:
? суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або
пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування (абзац перший частини десятої
статті 238 ГПК України, частина десята статті 265 ЦПК України);
? остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в
порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу (розділом VIІ цього Кодексу) (абзац другий частини десятої статті 238 ГПК України, частина одинадцята
статті 265 ЦПК України).
110. Частині десятій статті 238 ГПК України, частинам десятій, одинадцятій
статті 265 ЦПК України кореспондують норми частин одинадцятої, дванадцятої статті 26 Закону "Про виконавче провадження", якими конкретизується порядок виконавчих дій виконавця щодо нарахування пені, відсотків до моменту виконання рішення суду за механізмом (формулою) визначеним у цьому рішенні суду. Зокрема, визначено: якщо у виконавчому документі про стягнення боргу зазначено про нарахування відсотків або пені до моменту виконання рішення, виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження розраховує остаточну суму відсотків (пені) за правилами, визначеними у виконавчому документі; до закінчення виконавчого провадження виконавець за заявою стягувача перераховує розмір остаточної суми відсотків (пені), які підлягають стягненню з боржника, не пізніше наступного дня з дня надходження заяви стягувача про такий перерахунок, про що повідомляє боржника не пізніше наступного дня після здійснення перерахунку.
111. Системний аналіз наведених норм свідчить, що положення частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України закріплюють механізм, який позбавляє кредитора необхідності звернення до суду з позовом щодо нарахування та стягнення, зокрема, відсотків за наступні періоди невиконання зобов`язання після того, як був розглянутий по суті і задоволений його позов про стягнення боргу, відсотків за невиконання того самого зобов`язання між тими ж сторонами.
112. Застосування частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України полягає у продовженні нарахування відсотків поза часовими межами, в яких суд розглянув і вирішив спір по суті позовних вимог. Вони застосовуються лише в тих випадках, коли суд, розглянувши спір по суті, ухвалив рішення про застосування відсотків.
113. Тобто можливість нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду нерозривно пов`язана із безпосереднім їх застосуванням у рішенні суду (розглядом та задоволенням таких вимог у рішенні суду).
114. Якщо суд не застосував відсотки в рішенні, то не може бути і зазначено про їх нарахування до моменту виконання рішення.
115. І навпаки - якщо суд їх застосує, то у рішенні може зазначатися про нарахування відсотків до моменту виконання рішення.
116. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що нарахування відсотків у порядку частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України ґрунтується на тих самих нормах матеріального права, які є підставою для задоволення позову судом за результатом розгляду справи та які зазначені в мотивувальній частині рішення.
117. Положення наведених норм можуть застосовуватись для донарахування будь-яких відсотків, які розраховуються за методикою, що враховує фактор часу, що передбачені законодавством або договором і які суд вирішив стягнути з боржника на користь кредитора. Якщо законодавством чи договором встановлені обмеження нарахування відсотків, про ці обмеження суд повинен зазначити
в рішенні, яким встановлено донарахування відсотків.
118. За своєю природою відсотки, зазначені в частині десятій
статті 238 ГПК України, частинах десятій, одинадцятій статті 265 ЦПК України, є заходами відповідальності, що застосовані судом за порушення боржником виконання зобов`язання. Тобто це ті самі заходи відповідальності, але продовжені на наступний період часу, протягом якого зобов`язання не виконується. Зазначені норми не визначають якоїсь іншої чи особливої правової природи відсотків, про нарахування яких суд може зазначити у рішенні про стягнення до моменту його виконання.
119. Стягнення процентів річних, правове регулювання яких визначено частиною другою статті 625 ЦК України, охоплюються положенням наведених норм. Підтвердженням цього висновку додатково свідчить сам зміст частини другої статті 625 ЦК України, в якій прямо зазначено, що проценти річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
120. Велика Палата Верховного Суду враховує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум (див. постанову Великої Палати Верховного Суду
від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18).
121. Нарахування на суму боргу 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) відбувається незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
122. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу, що відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону". У разі коли законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
123. Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі "Воловік проти України"). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див. mutatis mutandis рішення
ЄСПЛ від 28 вересня 1999 року у справі "Озтюрк проти Туреччини").
124. Одним із завдань Верховного Суду є тлумачення чинного законодавства, усунення недоліків законодавчої техніки та нормативних прогалин.
125. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що положення частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України урегульовують можливість нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду.
126. При прийнятті рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки, суд вправі відповідно до частинидесятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення суду.
127. Передбачені частиною другою статті 625 ЦК України 3 % річних (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) охоплюються положеннями частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої
статті 265 ЦПК України.
128. Подібні за змістом висновки щодо можливості нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду та охоплення положеннями частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України передбачених частиною другою статті 625 ЦК України 3 % річних викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі
№ 910/14524/22.
129. З огляду на викладене доводи відповідача щодо неможливості нарахування
3 % річних до моменту виконання рішення суду є безпідставними, такими, що не відповідають положенням частини десятої статті 238 ГПК України.
Висновки щодо застосування норм матеріального права
Щодо можливості вважати формулювання в господарському договорі "за кожний день прострочення" установленням іншого, ніж визначено частиною шостою
статті 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій
209. Застосування в тексті господарського договору формулювання "за кожен день прострочення" не можна вважати установленням іншого, ніж визначеного частиною шостою статті 232 ГК України, строку нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені). Таке формулювання лише повторює вирізняльну характеристику пені (поденне її нарахування) та характеризує її механізм визначення (розрахунку), однак жодним чином не впливає на можливість зменшення або збільшення строку нарахування пені, визначеного законом чи договором.
Щодо зазначення в рішенні про нарахування відсотків до моменту виконання рішення і охоплення частиною десятою статті 238 ГПК України, частинами десятою, одинадцятою статті 265 ЦПК України вимоги про стягнення 3 % річних
210. Положення частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України урегульовують можливість нарахування відсотків до моменту виконання рішення суду.
211. При прийнятті рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки, суд вправі відповідно до частинидесятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої статті 265 ЦПК України зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків до моменту виконання рішення суду.
212. Передбачені частиною другою статті 625 ЦК України 3 % річних (якщо інший
їх розмір не встановлений договором або законом) охоплюються положенням частини десятої статті 238 ГПК України, частин десятої, одинадцятої
статті 265 ЦПК України.
Щодо зменшення штрафних санкцій (частина третя статті 551 ЦК України,
стаття 233 ГК України)
213. Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин (частина третя
статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
214. Індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки (що підлягає стягненню за порушення зобов`язання), а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, свідчать про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

#судовапрактика #ст625ЦК #ст265ЦПК #ст238ГПК #договірніспори

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

12/01/2025

https://www.facebook.com/share/p/1QGwohnkgy/?mibextid=wwXIfr

🔥Постанова КЦС ВС від 08.01.2025 № 760/21831/18 (61-151св23):
📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/124303091
👨‍⚖️Суддя-доповідач: Грушицький А. І.
✅Сама по собі відсутність обтяжень у реєстрі не є автоматичним підтвердженням того, що ці обмеження фактично не існують або були скасовані на законних підставах. Обставини, що майно було предметом судових спорів, не могли залишитися непоміченими при належній перевірці документів та юридичної історії майна. Невиконання таких дій з боку особи не звільняє її від відповідальності за придбання спірного майна, тим більше, коли на майно вже були накладені арешти, а відчуження відбулося на наступний день після укладення договору дарування, що повинно було викликати підозри щодо можливих претензій з боку інших осіб

✔️Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частин другої та третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому, правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 13 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
Схожі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 756/553/17, від 30 травня 2018 року у справі № 639/3980/16-ц та від 02 жовтня 2024 року у справі № 761/42671/18.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц вказала, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 зроблено висновок, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин.
Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.
У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.
Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.
У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.
У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 372/3733/22 зазначено, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).
З матеріалів справи відомо, що ОСОБА_1 просив визнати недійсними договір дарування та купівлі-продажу машиномісця, хоча він не є стороною цих угод. Позивач аргументує це тим, що машиномісце, яке є предметом договорів, було арештоване у справі за його позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів. ОСОБА_1 мав намір задовольнити свої вимоги за рахунок майна ОСОБА_2 , включаючи машиномісце, тому зацікавлений, щоб воно залишалося у власності ОСОБА_2 .
Як встановив суд, на момент укладення оспорюваних договорів у відповідному державному реєстрі не були відображені обтяження, встановлені судом ухвалою про забезпечення позову. Це пояснюється тим, що ці обтяження були зняті у зв`язку з наявністю постанови апеляційного суду. Однак варто зазначити, що зняття обтяжень у державному реєстрі не завжди означає автоматичну правомірність подальших дій щодо відчуження майна. Питання про можливість чи неможливість вільного розпорядження майном часто виходить за рамки суто формального внесення даних до реєстрів.
У даній ситуації, згідно з офіційною відповіддю Апеляційного суду м. Києва від 13 серпня 2018 року, система АСЕД «Апеляція» підтверджує, що на момент надання відповіді цивільна справа № 757/75106/17-ц за позовом ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення коштів до апеляційного суду не надходила. Це означає, що жодні процесуальні дії в апеляційній інстанції у межах цієї справи не проводилися, і жодні рішення судом не ухвалювалися.
Слід акцентувати увагу на тому, що відповідач ОСОБА_2 був обізнаний про судову заборону на відчуження майна. Це є важливою обставиною, адже знання про судове рішення накладає на нього зобов`язання дотримуватися правових обмежень, незалежно від того, чи були ці обмеження відображені в державному реєстрі на певний момент. З правової точки зору, сама по собі відсутність обтяжень у реєстрі не є автоматичним підтвердженням того, що ці обмеження фактично не існують або були скасовані на законних підставах.
Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
ОСОБА_3 , отримавши нерухоме майно за недійсним правочином, не набула права власності на нього. Оскільки договір дарування є недійсним, перехід права власності юридично не відбувся. Тому ОСОБА_3 не мала законного права розпоряджатися цим майном, зокрема шляхом його відчуження відповідачу ОСОБА_4 . Будь-які дії з передачі цього майна є незаконними, оскільки особа, яка не набула права власності, не може здійснювати розпорядчі правочини щодо такого майна. Тому угода між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 також є недійсною через відсутність законного права власності у відчужувача.
Крім того, слід зазначити відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мали можливість перевірити відсутність постанови апеляційного суду, якою могли бути зняті обмеження на нерухоме майно. Однак вони не скористалися цим правом належним чином. У разі належної перевірки вони б дізналися, що обмеження, накладені судом, залишалися чинними, і будь-які дії з відчуження майна були б неправомірними.
Тому, доводи про те, що відповідач ОСОБА_4 не могла знати про претензії інших осіб на це нерухоме майно або про те, що воно може бути спірним, є необґрунтованими. ОСОБА_4 мала можливість належним чином перевірити правовий статус майна перед його придбанням, зокрема, перевірити наявність судових обмежень чи претензій інших осіб. Крім того, обставини, що майно було предметом судових спорів, не могли залишитися непоміченими при належній перевірці документів та юридичної історії майна. Невиконання таких дій з боку ОСОБА_4 не звільняє її від відповідальності за придбання спірного майна, тим більше, коли на майно вже були накладені арешти, а відчуження відбулося на наступний день після укладення договору дарування, що повинно було викликати підозри щодо можливих претензій з боку інших осіб.
Встановлено і відповідачами не спростовано факт наявності невиконаних зобов`язань перед позивачем, від виконання яких боржник ОСОБА_2 ухиляється. ОСОБА_2 вчиняв дії, спрямовані на зменшення своєї платоспроможності після виникнення зобов`язання повернути грошові кошти за рішенням суду. Це свідчить про його недобросовісну поведінку та свідоме зловживання правами, що має на меті ухилення від виконання обов`язків перед кредитором. Такі дії боржника, спрямовані на уникнення відповідальності, прямо порушують принципи добросовісності та справедливості у правовідносинах і погіршують становище кредитора.
Доводи скаржника про те, що визнання недійсним договору купівлі-продажу є порушенням його права як добросовісного набувача на мирне володіння майном, передбаченого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є безпідставними, оскільки після визнання договору купівлі-продажу машиномісця недійсним, сторона покупця не буде змушена самостійно шукати способи компенсації понесених нею втрат, оскільки закон передбачає чіткий механізм захисту прав покупця у такому випадку. Відповідно до положень цивільного законодавства, недійсність договору передбачає відновлення сторін у початковий стан, що означає повернення покупцю сплачених ним коштів або відшкодування вартості майна іншим способом, передбаченим законом. Таким чином, інтереси покупця будуть захищені в рамках встановленого правопорядку, і це усуне необхідність у додаткових діях для відшкодування збитків.
Доводи про те, що позивач може задовольнити свої кредиторські вимоги за рахунок іншого майна відхиляються, оскільки ці аргументи не надають підстав для висновку, що ОСОБА_2 мав право відчужувати нерухоме майно, на яке було накладено арешт.
Доводи скаржника щодо відсутності у нього інтересу в уникненні сплати заборгованості ОСОБА_2 та придбання нерухомого майна виключно для задоволення власних потреб у даному випадку не мають правового значення. Це пояснюється тим, що нерухоме майно було відчужено в період дії арешту, накладеного на нього, що є порушенням основних засад добросовісного і розумного здійснення цивільних прав.
Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов до висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

#судовапрактика #добросовіснийнабувач #споризправавласності #зловживанняправом #фраудаторніправочини

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp